Хроніки європейської Сарматії.
Про розбійника справедливого Робіна з Локслі на прізвисько Гуд.

Розкажу я вам, браття, словами давніми про подорожі ратнії, про пригоди забутії розбійника справедливого - Робіна Гуда.

Початися ж цій пісні не за вимислом писців славетних з Альбіону Туманного, а за хронікою сарматською справжньою, що відлік свій має з часів незапам'ятних. Бо в сувоях рукописних за року Божого 1432 пристав до двору короля польського Владислава сина Ягайла шкотський вільний стрілець Робін з Локслі. У той знаменний рік Господь, відточив намір мислею своєю і смута була великая на Чехах та Уграх аж до ріки Дунаю широкого до кордонів Турецьких. І вигостривши серця свої мужністю, сповнившись духу ратного корони Австрійська та Польська у цю круговерть були ввергнуті. Бо в цей рік їдучи до Праги, представився на суд Божий у Зноймі король чеський та угорський Сигізмунд і був похований у Вараждині. Літаючи умом під хмарами, на престол осиротілий, закликали пражани князя австрійського Альбрехта. А інші чехи, особливо таборити, яких було числом більше, уклінно запросили за" пана брата короля польського Казимира, котрому виповнилося 14 годків від родження. Тоді король польський Владислав син Ягайлів навів свої хоробрі полки на землю чешською і вони скарали багатьох з тих, котрі не хотіли Казимира за владику свого.

І була рада великая і встали під руку Владиславову війська таборитськії, а в них люду було багато всякого до раті спритного. А що серед них в аналах числився Робін з Локслі, то це і не дивно, бо в рідній землі 20 літ тугою зійшли, правду шукаючи, мусив покинути гніздо насидженне та соколом-полинути в землі заморські, собі слави шукаючи. Вдачу мав веселую, мову чудернацькую, в бою хоробрий, на хитрі витівки завше готовий, а особливо вмів дощем стріл ворогів засипати. Ото ж бо наблизив його до себе Владислав і 4 роки на полях бранних різні королівські таємні завдання виконував, послання писані перевозив, коли з австрійцями про корону Угорськую суперечка гостра стояла. Аж до поки в 1444 році не прийшло до Владислава посольство від папи в почеті до тих пір небачене: з кардиналом Франциском, папським звсрхником над кораблями, бургундським князем і командувачем флотів Венеції та Генуї, а також з представниками імператора константинопільського стали вони короля надоумлювати мис з султаном потоптати та Грецію від турків невірних очистити. А так цього ж року король Владислав син Ягайла встромив ноги у стремена золотії та виступив з ратією своєю із Сегеда на Андріанопіль через землю Болгарськую над Дунай-рікою, і за 30 днів він дійшов до Нікополь-града. Там до нього приїхав валашський господар Дракула. Оглянув Дракула військо королівськеє п'ятнадцять тисяч списів ліку і мовив, що турок з більшим числом на полювання ходить, а що вже про війну казати. Але Владислав був твердий, як криця, в рішенні своєму і зійшлися під Варною з військом турецьким числом неліченим, яке султан Мурад з Азії привів.

І була січа нерівная і невстояли угри на правому фланзі почали тікати одні до Галацу, другі на гори у Романію; також валахи повтікали, хто куди. Король бачачи, що вся турецька потуга тримається на яничарах, вдарив на них із своєю відбірною дружиною, учинивши велику діру в турках, але там був оточений. І хоча Владислав довго боронився, однак не зміг вийти звідти живим і прийняв там останній бій зі своєю мужністю і прекрасним серцем, з безсмертною славою рицарства і свого гетьманства. Робін з Локслі двічі короля від неминучої смерті рятував, але невстояв у бою нерівному, посічений ятаганами яничарськими впав, мов той дуб підрубаний на тіло Владислава окровавленеє.

Гей, браття, невеселая година, настала, чорна земля кров'ю полита, під копитами кістками білими засіяна, землетрусом по всьому світу стрепенулася: велика жалоба в християнському світі повстала, як загинув Владислав під Варною на коштовному полі, маючи 21 рік. Королівське тіло не знайдене, водою джерельною не омитеє, покривалами і опанчами не вкритеє, з марною надією трьома роками чудо очікували - короля виглядали, бо мало хто з тієї січі живим вирвався і щось путнєє ректи міг.

Ой, то не чорнії тучі з моря ідуть, це земля гуде,це порохи поля покривають, це руська дружина змаліла під проводом Григорія з Сяноку з Вайни додому вертається. Стяги розкрамсані, списи поламані, шаблі пощерблені, шоломи тугою туман покриває в обозі розбитому, на возі обдертому разом з Яном Жешовським у гарячці та в маренні Робін з Локслі почиває. Бо негоже побратима в бою покидати, на поталу яничарам тіло християнськеє залишати і розвернув Кміть із Вишні свого коня вороного, підхопив Робіна та й пробився через тьму бусурманскую до полку рідного -руського, а з ним у чистеє поле у темную ніченьку - так не по своїй волі, а з божого умислу простелилася справедливому розбійнику Робіну з Локслі дорога дальняя у землю руськую до Сянока славного. В Сяноку-граді. знахарі місцеві Робіна рани глибокії зіллям чудодійним обкладали, мазями таємними натирали і прокинулася душа вільного стрільця з Локслі і відкрив він очі свої сизії і втішилися друзі його вірнії, що Господь зглянувся на молитви їх ревнії.

Швидко мислею розтікалися, скоро пісня мовиться та не так бистро рани гояться - от і вивіз Кміть свого побратима із Сянока на тихії води, на чистії роси, у діброви густії, у гніздо батьківськеє - у Вишню красную. Була ж у Кмітя там лебедиця світлая, сестриця молодшая Марією хрещена і взяла вона над Робіном опіку певную - всі накази знахарів виконувати, настоянки готувати, узварами з зілля життєдайного напувати. От і почав Робін сил набиратися, потихенько мови та звичаїв навчатися, до люду місцевого приглядатися. І полюбив люд місцевий вільного стрільця Робіна за вдачу його лагідну, за серце його добреє, а за мову його дивную прізвисько вони йому дали - Гуд. Ось так у землі славній Руській, у граді древньому Вишні, у хоромах Кмітя хороброго оживало від трудів ратних дужеє тіло Робіна з Локслі на прізвисько Гуд.

Ой далеко залетів сокіл слави шукаючи слави шукаючи - долю знайшов. Запутався наш сокіл ясний у пишних косах красної дівиці, приліг спочити на персах її світлих, зірвав печать із уст її малинових, зронив у душі незаймані солодкі зерна любові. Почали закохані Робін та Марічка все частіше Вишню покидати на конях вороних по навколишніх лісах блукати, гніздо потаємнеє для свого кохання шукати. Аж одного разу сороки невпинно заскрекотали, дятли стукотом путь прокладали, солов'ї веселими піснями щастя провіщали - коли закохані лісове озеро відшукали. І леліяло озеро закоханих на плесі своєму, слало озеро їм шовкову траву на своїх берегах срібних, одягало їх теплою млою під тінню дерев зелених, стерегло озеро почуття їхні вірнії.

Та не довго закохані у солодких мріях купалися, не довго щастям насолоджувалися. Дізнався про цей зв'язок батько Кмітєвий взяв він Марічку під опіку гострую відправив він Робіна до двору королівського. Ось так долю знайшовши щастя можна втратити щастя втратити - страждання здобути. Тяжко було Кмітєві на це все споглядати перед батьком закоханих виправдовувати, милосердя для них випрошувати — невблаганним було серце старого воїна. І вирішив Кміть зустріч таємную влаштовувати для Марійки та Робіна на прощання.

Позгасали вечірнії зорі, Вишня спить, ліс закутаний в сріблисту млу трусить студенну росу, озеро глибоко завмерло і слухало темним берегом клятви вірності сердець закоханих.

Світало. Поникли квіти жалобою, і дерево з тугою до землі приклонилося коли Робін клятву давав, що полетить соколом над млою до двору королівського доб'ється указу Казимирового на благословення шлюбу їхнього.

Сонце світить на небесах - король Казимир із Кмітєм з Вишні - дівчат спів слухають біля озера лісового, в'ються голоси про любов вірную вільного стрільця Робіна Гуда та прекрасну Марійку губляться голоси між дубами древніми ехом відлунюють у часах майбутніх славу коханню провіщаючи.

Писано писарем королівським за наказом його світлості короля Казимира сина Ягайлового брата Владиславового із слів Кмітя з Вишні на ловах королівських біля озера лісового під час трапези пишної року Божого 1473 при наданні місту Вишня королівської дарчої грамоти на підтвердження права магдебурського.